“Німець каже – ви моголи. – “Моголи, моголи”, - золотого Тамерлана онучата голі. Німець каже – ви слов’яни. – “Слов’яни, слов’яни”, - славних прадідів великих правнуки погані”. Тарас Шевченко Нещодавно в Івано-Франківському видавництві «Лілея» в серії «Моє місто» вийшли друком дві книги які в тій чи іншій мірі розповідають про німців у нашому місті: «Бог чує молитву» та «Свято стрілецької дивізії СС «Галичина» у Станіславові 11 липня 1943 року». Огляд книг напрошується провести в розрізі подій 1943 року, що висвітлені на їх сторінках. Німці проживали в Галичині з давніх часів, а в Станиславові (нині Івано-Франківськ) мали свою колонію. Визначним німцем міста та краю став релігійний і громадський діяч – Конрад Едуард Еміль Карл Теодор Цьоклер, - «особистість загальнолюдського масштабу». В книзі «Бог чує молитву» дружина пастора Ліллі Цьоклер розповідає: «в січні 1891 р. 24-річний випускник університету Теодор Цьоклер прибув до Станіславова… з цим галицьким містом була пов’язана його щоденна праця як євангелістського душпастира впродовж цілих 49-ти років. У Галичині Т. Цьоклер побачив «розсіяну купу німців, які у своїх здебільшого досить бідних колоніях животіли серед польського, українського і єврейського населення краю». За короткий час Станіславів став центром євангелістської спільноти краю: тут Т.Цьоклер утворив відомі в Європі доброчинні заклади, додав чимало зусиль до порятунку євангелістського шкільництва…». Проте життя пастора не було вже таким безтурботнім, навпаки, з огляду на події в час світових війн йому та його землякам довелося натерпітися: «Незважаючи на те, що діяльність Т. Цьоклера була спрямована на пошук міжнаціональної і міжконфесійної злагоди, його «опікала» турботою польська поліція, яка напередодні Другою світової війни заарештувала євангелістського єпископа…». Проте вже «17 вересня, в неділю ввечері (вступ радянських військ в Галичину за пактом Молотова-Ріббентропа)… поляки звільнили німців… Через два дні довгими колонами увійшли росіяни з силою-силенною бойової техніки; і ми опинилися під російським пануванням. Життя в місті блискавично змінилося. Багатьох поляків арештували і насильно вивезли до Росії… Проте з німцями поводилися по-дружньому, привілейовано. Хоча ми й користувалися привілеями, проте ми були сповнені страху і тривог… По радіо ми почули промову Ріббентропа, в якій він повідомив німецькому народові про пакт між росіянами і пояснив, що інтереси фольксдойчів договором не передбачені. Ми не могли сприйняти це інакше, ніж те, що нас залишили на одинці з нашою долею і російським пануванням… нарешті 10 грудня прибула група німецьких добродіїв. Вони заявили, що вони як комісія з переселення мають завдання доставити всіх німців до Німеччини… І ось тепер все-таки прийшло виселення, з яким уперто не погоджувався мій чоловік… Вранці 25 грудня довгий потяг заповнили 1300 переселенців. Було 53 товарні вагони, в кожному з яких була металева пічка. Дозволялося брати із собою паливо… Ми з чоловіком стояли біля вікна, поки місто з його багатьма спогадами та переживаннями повільно не зникло з поля зору». Друга книга розповідає про свято стрілецької дивізії СС «Галичина» у Станіславові 11 липня 1943 року. За публікацією в газеті «Станіславівське слово» дізнаємося, що: «В цьому святі взяло участь біля 20 тисяч зорганізованого громадянства. Ціле місто було багато прибране українськими й німецькими прапорами, німецькими державними гербами, українським гербом-тризубом… вулиці, доми були прибрані прапорами, килимами, портретами А. Гітлера, тризубами та повінню зелені… все місто своїми прикрасами набрало святочного вигляду, а Станіславщина святкує покликання до життя своєї збройної сили, що має стати до боротьби зі своїм одвічним ворогом жидо-большевією. Вид струнких лав добровольців і комбатантів, які маширували головними вулицями міста, непроглядні лави організованого селянства – мужчин, жінок, які репрезентували те запілля Дивізії, яке своєю працею помагає громити азійську навалу на Європу за краще майбутнє українського народу». Далі редакція газети підкреслює німецьку точність та педантичність: «Точно о годині 11-ій приїхав на майдан п. Губернатор д-р Вехтер зі своїм почтом. На брамі привітав його Український Комітет, а малі діти вручили йому китицю квітів… заки похід установився, німецькі гості від’їхали до Німецького Дому на обід, щоб на час вернути на площу А. Гітлера… Лава за лавою напливали на площу учасники свята, вулиці заповняли маси народу, якого годі було всіх примістити на площі пред трибуною. Точно о годині 13.15 прибув на площу Губернатор д-р Вехтер...». Окружний староста д-р Альбрехт привітав п. Губернатора… і у своїй промові сказав: «…коли Фюрер дозволив організувати СС - перед молоддю відкривається її майбутнє у промінному світлі. Вона прагне дістати зброю в руки. Вона тепер вже не буде співати тільки старі козацькі пісні про подвиги козаків, ні, вона вже сама може вирушити проти свого ворога і всіх європейських народів, при обозних вогнях складатиме нові пісні геройства і новими збройними чинами відновлювати давню славу…». Від імені українців виступив священик отець і професор Микитюк. «В своїй промові висказав найщиріші побажання п. Губернаторові та передав поздоровлення всім німецьким гостям. Свою промову закінчив словами: «Я можу Вас, Пане Губернаторе, запевнити, що ми всі, молоді і старі, інтелігенція і народ, працюємо і будемо працювати однодушно з німецьким народом, в тій певності, що ця боротьба закінчиться перемогою над спільним ворогом… Свою промову закінчив окликом у честь Фюрера, п. Губернатора і д-ра Альбрехта, які від першого приходу на наші землі ставляться до нашого народу із зрозумінням його національних, культурних і економічних потреб. Його оклики підхопити тисячні маси могутніми окликами Гайль! Слава!». Німецькі фашисти справді вивчили «з розумінням» економічні ресурси українського населення, масово відправлявши його, починаючи з 1941 року, на примусові роботи до Німеччини. В «культурному» плані теж відповідне ставлення - жінок селили в бараках та скотарнях, а чоловіків просто масово кастрували – щоб поки арійські воїни боролися на всіх фронтах проти всіх народів, українські «унтер менші» (тобто недолюди) не зіпсували расової чистоти. Щодо національних питань, то тут же в книзі згадується про те, що допитливі українці «ставили принаявні різні питання, що буде з нашими політичними в’язнями. Бізанц відповів, що їх частину вже звільнили, частину випустять і в тому напрямку ідуть заходи, але деякі з них таки залишаться ув’язненні. Німецька влада має протоколи з різних засідань Бандерівської ОУН, які свідчать про відкрите вороже наставлення і проти німецьку діяльність. В таких випадках годі рахувати на звільнення». Тим часом духовенство продовжує вітати нових панів-господарів і «на площі Службу Божу в асисті численного духовенства, відслужив кир Іван Лятишевський, єпископ-помічник. По Cлужбі Божій почав формуватися уже під дощем похід… крокували добровольці СС. Всіх добровольців було біля 9 куренів… за ними йшла… шкільна молодь м. Станіславова… За містом ішло село: на переміну хлопці і дівчата, жінки і чоловіки – всі у мальовничих народних одягах». Німці дуже задоволені (ще б), а «особливо велике враження на німецьких гостей робили лави дівчат і жінок, їхні строї і гордий, самовпевнений хід під такт музики… Аж ось над’їжджає віз, запряжений гарними кіньми, а на плятформі воза плуг – символ праці селянина на полі для прохарчування армії на фронті і батьківщини». Завершився прийом «гостей» традиційно «дефілядою перед окружним староством. В год. 18-ій відбулася спільна вечеря в Німецькому Домі, в якій взяли участь також представники українського населення. Вечером всі гості пішли до українського театру на концерт хору «Думка». В цьому ж 1943 році пастор Т.Цьоклер разом з дружиною Лілі зміг приїхати в Станиславів. В книзі «Бог чує молитву» дружина пастора Ліллі Цьоклер пише: «Звичайно, саме в ці дні особливо болісно нам бракувало обидвох любих прекрасних синів наших дітей Лемппів, які загинули впродовж 10 днів навесні 1942 року». Проте, ще більш болісніше їм було побачити понищене та понівечене місто. Лілі Цьоклер пише: «Багато євреїв, які жили тут раніше, зникли, велике єврейське кладовище – осквернено. Нам розповіли про жахливу розправу, яку влаштували над євреями, і про братські могили перед містом, які вони змушені були копати собі перед смертю. Йдучи містом, ми із збентеженням та обуренням дивилися на зруйновані синагоги, на осквернене кладовище!» Дізнавшись про станіславівське гетто, про розправи над мирним населенням, сімейство Цьоклерів через чотирнадцять днів покинуло місто. «Моєму чоловікові було дуже гірко і важко… його мучили такі думки під враженням того, що ми побачили і почули у Станіславові… ми із самого початку постраждали від ворожого ставлення націонал-соціалізму до євреїв і тому зі страхом та занепокоєнням спостерігали за його зростанням… мій чоловік часто висловлював те, про що він писав через півтора року під впливом повітряних нальотів, через які нам ще треба було пройти, в одному з листів: «Усе те, що ми переживаємо або мусимо ще пережити, це кара за страшний злочин, який ми вчинили над єврейським народом. «Ми», тому що ми належимо до цього народу і мусимо також нести його вину і спокутувати її, навіть, якщо ми особисто цілком невинні і від самого початку якнайгостріше засудили цей злочин. І з чим більшим каяттям та готовністю ми схилимося перед Судом Божим, тим ревніше, самовідданіше і безперервніше ми сміємо просити про помилування. Адже ніяким чином не можна виправити того, що сталося; над нашим народом тяжіє жахливе клеймо. Але хоча ми й дуже грішні, у Бога пощади набагато більше». Тим часом після урочистого святкування й з благословенням греко-католицького духовенства в місті запрацювала набірна комісія для українських юнаків. Далі в книзі «Свято стрілецької дивізії СС «Галичина» у Станіславові 11 липня 1943 року» читаємо: «в склад комісії входило чотирьох німців, із яких один лікар поручник був головою комісії… Голова комісії погодився, що з метою заощадити час, перед комісію не будуть допущені ті із зголошених добровільців, що їх потрібно для праці на місцях… Голова комісії зібрав на подвір’ї добровільців і так «на око» багато з них висортував, малих ростом і деяких відставив. Техніка перегляду була така: при вході вартовий впускав групи по п’ять до десять осіб, які входили до першої кімнати і виказувалися своїми посвідками зголошення… Окружний староста віднотовув тих, що їх треба до праці на місцях. Чотири писарі виповняли сині анкетні карти, в яких вписували особисті дані. З тими картками зголошені ішли до дальших оглядин. Дальшою стадією вже властивих оглядин, коли добровільці вже роздягнулися, були поміри зголошених, що їх переводили два німецькі під старшини з нашими помічниками. При цьому німці перевіряли «расу». Висліди вписувалися на анкетах. В дальших приміщеннях українські лікарі переводили лікарські оглядини… Висліди перевірки і звваги лікарі нотували на окремих білих картках. По такій перевірці доброволець переходив до кімнати, в якій працював німець лікар, голова комісії, який рішав остаточно про прийняття зголошеного і давав на анкеті свій знак. За чотири дні праці комісії в Станіславові переглянено понад дві тисячі добровільців, з-поміж яких прийнято около тисячу і триста чоловіків». Набір як бачимо тривав в чисто у нациському стилі і мало чим відрізнявся від набору на примусові роботи чи в концентраційні табори. Щоправда в цьому випадку українським хлопцям була уготована роль «гарматного м’яса». Далі дізнаємося, що «основний вишкіл піхоти, відбувається в Гайделягер… Добровільці дивізійники назагал вели себе поправно. В таборі Гайделягер були також такі, що нарікали на всіх і вся, на людей, на старшин, на тяжкий вишкіл, на Військову Управу, але також на їжу». Годували мабуть теж не за кращим раціоном, не шоколадом і фруктами, як це люблять розповідати наївні нащадки недо-людей. «З кінцем листопада 1943 року стан Дивізії… реально складався з 480-ти офіцерів, 673-х підофіцерів і 11 967-ми стрільців, разом – 12 901 чоловік…Вишкіл Дивізії буде закінчений навесні 1944 і тоді вона буде вжита на східному фронті. Родини покликаних до Дивізії дістануть підмоги...» Українці були справді «вжиті» «у безпосередні фронтові бої … в місяці липні 1944 р. в районі Бродів…Вже в липні цього року совєтські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60-ти тис. чоловік. Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п’яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон». Історію на жаль не перепишеш. Але історія мабуть й існує для того, щоб вивчати її й робити висновки. Фашизм у цілому засуджений як явище, але у нас в Галичині ще лунають заклики про відзначення доблесних воїнів СС «Галичина». Насправді - це жертви, такі ж як і виселені, знищені в концентраційних таборах та виморені голокостом. Щоправда, отримати покаяння від німецького народу як у ситуації з євреями, на жаль, не вдасться, бо українська інтелігенція та духовенство (на відміну скажімо від польських) вітали фашистів з помпезністю та закликали населення «узяти в руки зброю… пліч-о-пліч з непереможною німецькою армією… з найкращою збройною силою світу… раз і назавжди знищити більшовицьку потвору». Не знищили. Лиш тільки заплямилися кров’ю убієнних і тепер через десятки років замість переосмислити події, все ще шукають оправдання своїх колишніх помилок. Самі ж німці покаялися та як і пастор Т.Цьоклер визнали свою провину, що не зменшує і не принижує німецького народу, навпаки, служить прикладом пошуку нових взаємовідносин у сучасному світі. А нам знову треба вчитися… у німців. Андрій Микитин, “Остров”
